

![]() | ![]() |
|---|---|
![]() | ![]() |
![]() | ![]() |
![]() | ![]() |
![]() | ![]() |
![]() | ![]() |
20 ЛИПНЯ – ГЕРОЇЧНА І ТРАГІЧНА ДАТА
В ІСТОРІЇ ВІННИЦІ
Друга світова війна, в уяві кожного з нас, завжди асоціюється з двома головними датами – 22-им червня та 9-им травня. Однак для кожного окремого нашого міста, села або містечка війна має свою дату початку і кінця. Для Вінниці це 20 липня 1941 року та 20 березня 1944 року.


20-го липня виповнилось 72 роки від трагічної дати початку німецької окупації нашого міста.
Вогненний вал війни докотився до Вінниччини вже на 19 день від початку боїв на кордоні. 11 липня 41-го року втомлені безперервними маршами та ар’єргардними боями війська 12-ої Армії відступили на лінію Летичівського укріпрайону, що на дальніх підступах прикривав стратегічний напрямок на Вінницю. Однак бої на цій лінії тривали не довго.
Летичівський укріпрайон, хоч і був найбільшим на території України, але являв собою систему морально застарілих укріплень, побудованих на початку 30-х років і розрахованих насамперед проти військ панської Польщі. Конструктивна недосконалість укріпрайону доповнювалась величезною кількістю організаційних недоліків.
Зокрема, до початку боїв командуванню так і не вдалось сформувати повноцінний боєздатний гарнізон. Не вистачало обладнання і стрілецького озброєння. Не було в достатній кількості артилерії. На всю 126 кілометрову лінію укріплень, яка складалась більш ніж з 460-ти залізобетонних ДОТів, лише 11 були артилерійськими. Повністю були відсутні гармати протитанкової оборони. Не були обладнанні мінні поля та перешкоди з колючого дроту.
Військ 12-ої Армії генерала П.Г. Понеделіна також не вистачало для організації повноцінної оборони в системі Летичівського УРу. Наші дивізії маючи некомплект особового складу в 25-27%, були вимушені займати полосу оборони в 40 - 45 км, що в 4 рази перевищувало норми Польового Статуту Червоної Армії. Неповні стрілецькі роти прикривали сектори в 2-3 км (!) на кожну. Через нехватку військ частина побудованих польових укріплень так і залишилась незайнятою піхотою.Тили радянських військ були переплутані, склади з військовим майном та озброєнням втрачені.Постачання боєприпасів було вкрай поганим. Відверто


кажучи, його взагалі майже не було. В результаті на сотню німецьких пострілів наші батареї могли відповісти лише одним снарядом.
Не дивно, що в таких умовах полоса Летичівського укріпрайону була прорвана німцями на всю глибину оборони на декількох ділянках лише за 2 дні. Головний прорив німці здійснили по напрямку Бар – Жмеринка і вже 17-го липня форсували Південний Буг в районі Могилівки і вийшли на південно-західні околиці Вінниці.
Місто обороняти було майже нічим. На зустріч наступаючим німецьким військам були кинуті зведені загони тилових частин які в ході кривавого бою на Тиврівському шосе ввечері 17-го липня на деякий час затримали німецький наступ. Це дало можливість нашому командуванню швидко перекинути на критичну ділянку фронту 99-у стрілецьку і 45-у танкову дивізії. Це був своєчасний і вкрай необхідний маневр оскільки німці були вже під самою Вінницею, в той час як більша частина наших військ тільки почала відступ з укріпрайону і знаходилась на лінії Хмільник - Д’яківці – Людовка - Браїлів. Решта військ 12 Армії знаходилась відрізаною наступаючим німецьким клином в районі на південь від Жмеринки.
Весь день 18 липня в районі Тиврівського шосе (зараз вулиця Д.Нечая) тривали запеклі криваві бої з німецькими гірськими єгерями 1-ої гірсько-піхотної дивізії «Едельвейс». Ворог усіма силами рвався до переправ через Буг, намагаючись відрізати від них наші відступаючі війська і замкнути коло оточення на західному березі річки. З заходу на околицях Вінниці оборонялись частини наших 60-ої та 192-ої гірськострілецьких дивізій. Вони прикрили відхід на лівий берег Буга основних сил 12-ої Армії. Сам відступ проходив у важких умовах. На момент відходу були втрачені дві головні переправи через річку Буг – мости через о.Кемпа та міст на Кумбарах. Перший був зруйнований 18 липня при обстрілі німецькою артилерією, яка вела огонь з висот на Старому Місті. А другий в ніч на 19-е знищили наші же сапери, які в нічній темряві прийняли відступаючі підрозділи за авангарди німецького наступу і підірвали дерев’яні конструкції мосту.
Однак вихід з критичної ситуації все ж таки було знайдено. Переправа була відновлена через старий зруйнований колгоспний міст в районі с.П’ятничани. Кругляк для настилу рубили поруч – в П’ятничанському лісі, а в якості мостових опор заганяли в воду пошкоджену військову техніку. Поки йшли інженерні роботи та переправа, на західних околицях міста йшли запеклі бої з ворогом, що насідав з усіх боків. Німецькі підрозділи так і не змогли пробитись до берегу ріки. Так, завдяки героїзму солдат і оперативності командування нашим військам вдалось уникнути оточення і організовано переправитись на східний берег Буга.

20 липня 1941 року останній радянський солдат залишив Вінницю. В той же день до міста вступили передові підрозділи 49-го гірсько-піхотного корпусу Вермахту. Почалась майже трьохрічна окупація Вінниці, яка стоїла нашому місту величезних жертв. В роки війни загинуло близько 73 тисяч вінничан. З довоєнного стотисячного населення Вінниці залишилось лише 27 тисяч мешканців.
А рівно через 2 роки та 8 місяців - 20 березня 1944 року війська 1-го Українського Фронту звільнили Вінницю. В ході упорних вуличних боїв майже весь німецький гарнізон було знищено. Вінниця була звільнена. Почалась нова сторінка в історії міста, пов’язана з важкими післявоєнними роками відродження та відбудови Вінниці.
Е.Кондратович
Летичівський укріпрайон -сьогодні.
![]() Летичівський Ур наші дні.jpg | ![]() Летичівський УР підземні переходи.jpg | ![]() Летичів Ур.jpg |
|---|---|---|
![]() Летичівський УР один із дзотів.jpg | ![]() Летичів Ур ДОТ.jpg | ![]() Летичів Ур переходи між дзотами.jpg |
![]() Летичів Ур малий кулеметний ДОТ.jpg | ![]() Летичів УР вихід з ДОТу.jpg |



















